СПОМИНИ
Олекса ЯВОРСЬКИЙ
Під Брацлавом
В другій половині жовтня 1919 року команда 7-ої Львівської бриґади перекинула наш 1-ий курінь 13-го полку піхоти, якого комендантом був пор. Юліян Темник, а я адьютантом, проти денікінців під Брацлав.
По триденнім відпочинку взяли ми участь у наступі на Брацлав 20 жовтня і, наступаючи вздовж полудневого берега ріки Бог, зайняли місто Брацлав, викидаючи з нього один денікінський полк. Направо від нас наступала 9-та бригада УГА. Та по трьох днях завзятих боїв ми відступили з Брацлава, займаючи фронт на правім березі Богу.
Тут застала нас умова УГА з Денікіном, заключена 17 листопада 191р. про зміст якої ми, фронтовики, знали мало. Ми думали, що перемир'я наступило на цілому українсько-денікінському фронті і тішилися, що можемо трохи відпочити. Справами політики ми, молоді старшини, не займалися, уважаючи, що це справа нашого уряду, а про роздори, які мали місце поміж нашими двома урядами в Кам'янці Подільському, ми не мали ніякого поняття. Та з нашого відпочинку не мали ми багато потіхи, бо впродовж двох тижнів цілий наш курінь перемінився в один шпиталь. Початково поворотний тиф, а відтак висипний зачав ширитися так масово, що не було кому обійти обозних коней і вони блукали по городах. Я сам перейшов в той час три
рази поворотний тиф. Та з кінцем грудня дістали ми новий наказ відступати на Тульчин, бо денікінці втікають на полудне, а до нас зближаються більшовики.
Наш відступ на Тульчин був властиво маршем живих трупів, які ще рятували своє життя, втікаючи перед нашим нелюдським ворогом, якого злочини бачили ми наочно в час нашого походу на Київ, а в першу чергу в Житомирі, де впродові кількох днів брали ми участь в похоронах жертв більшовицької Черезвичайки, як також на тілах наших стрільців під Коростенем, які, як тяжко ранені, попали були в більшовицький полон і були ними змасакровані.
По приході до Тульчина лікар ствердив у мене висипний тиф і відіслав мене до міської лічниці.
Трагедія Армії УНР
По заключенню Начальною командою Української Галицької Армії сеператного договору з Денікіном, начальним вождем білих москалів, 17 листопада 1919 р. УГА, мимо нашого акту соборности з 22 січня 1919р., перейшла в повне розпорядження російської Добрармії, залишаючи в той спосіб Армію УНР їй власній долі. Правда, в той час положення обох наших армій було дуже тяжке і обидві армії з причини безперервних боїв на два фронти і тифу були мало боєздатні, але я все-таки склонний вірити, що рішальним мотивом заключення договору з Денікіном були радше мотиви політичні та брак віри в можливість здобуття самостійности України власними силами. Тож не диво, що в тій тяжкій ситуації нуртували серед наших політиків аж три концепції, що взаємно" себе поборювали - союз з Денікніном, з Польщею, з більшовиками.
Договір з Денікіном поставив Армію УНР в дуже скрутне так моральне, як і стратегічне положення. Знесилена, здесяткована тифом, боса і гола (подібно як і УГА) відступила вона в район Ярмолинці-Проскурів-Староконстянтинів, а коли денікінці заняли Проскурів, то її положення стало майне безвихідним. Поляки, які обіцяли були обсадити в порозумінні з урядом УНР, лінію Кам'янець Подільський - Проскурів, забезпечуючи в той спосіб крило Армії УНР з боку денікінців, відступили навмисне за Збруч, щоб прискорити ліквідацію фронту. Щойно пізніше, коли реґулярний фронт Армії УНР перестав існувати, а денікінці, биті українськими повстанцями і більшовиками, стали втікати на південь, поляки обсадили згадану лінію.
В тій тяжкій ситуації головний отаман С. Петлюра рішився виїхати за границю для організування дальшої боротьби, тим більше, що 27 листопада 1919 р. отамани Волох, Божко і Данченко станули в Любарі на радянську плятформу, пограбувавши 2 грудня частково державну скарбницю, подалися зі своїми частинами в сторону більшовиків, написавши на своїх червоних прапорах "Хай живе радянська влада на Україні".
Після подій в Любарі головний отаман Петлюра, його штаб і уряд УНР переїхали до містечка Нова Чортория. Тут на нараді 4 грудня рішено, що вірні ідеї УНР частини армії мають перейти до партизанських способів боротьби під командою генерала Омеляновича-Павленка і його заступника отамана Юрка Тютюника. Те рішення затвердила додаткова нарада решти членів уряду і комендантів військових груп 6 грудня 1919, вже без участи Петлюри, який 5 грудня виїхав до Варшави. 6 грудня 1919 запала остаточна ухвала про перехід вірних ідеї УНР частин армії в так званий Перший зимовий похід, в запілля ворога, що негайно того самого дня зреалізовано, прорвавши денікінський фронт між Козятином і Калинівкою в напрямку на Липовець.
УГА на роздоріжжі
Загострені політичні стосунки поміч нашими обома урядами (УНР і ЗУНР), та взаємні обвинувачення в тому, що галичани тягнуть до Денікіна, а наддніпрянці - до поляків, як також страх, що поляки обсадять Кам'янець Подільський, заставили диктатора Петрушевича виїхати з членами уряду ЗУНР через Румунію до Відня. Перед виїздом дав він свою згоду на заключення Начальною командою військового договору з Денікіном, застерігаючи для себе переговори політичного характеру. На підставі того договору УГА мала зосередитися в районі Козятин-Вінниця-Ілинці-Оратово-Погребище, а штаб армії, який перебував в Вінниці, мав переїхати
до Уманя.
Та денікінці не вдержалися довго в Україні. Панські порядки генерала Денікіна підняли проти нього українські маси. Численні повстання в тилі Добровольчої армії, як також наступ більшовиків із Совєтсьної Росії та поява частин Армії УНР на тилах денікінців, довели до того, що денікінці почали панічно відступати на південь України. Начальна команда УГА, спасаючи радше свою шкіру, ніж розкидане по шпиталях, касарнях і приватних домах хворе стрілецтво, подалася з Вінниці за недобитками московських військ під командою ген. Бредова на південь. Проти того відступу було багато старшин УГА. Вони плянували рятувати УГА від катастрофи об'єднанням з рештками Армії УНР і створили колеґію старшин, яка мала заступити політично-державний провід УГА. Ця колегія договорилася 24 грудня 1919 р. з представниками уряду УНР про злуку двох наших армій. Коли однак фактичної злуки не можна було провести в життя через розкиданість галицьких частин та відхід армії в Зимовий похід на схід (вона про цей договір не знала), а до Вінниці почали посуватися більшовики, то колеґія, щоб рятувати галицьке вояцтво перед знищенням більшовиками, була змушена переорґанізуватися в революційний комітет (ревком) УГА та ввійти в контакт з підпільним аґентом НПБУ Андрієм Хвилею. Через нього договорився цей ревком УГА 31 грудня 1919 про перехід УГА на бік більшовиків і 1 січня 1920 підписав договір з ревкомітетом Поділля. Безвихідне положення заставило УГА стати Червоною Галицькою Армією (ЧУГА). Галичанам здавалося, що при допомозі таких договорів - з денікінцями чи більшовиками - вдасться відвоювати від поляків Галичину або бодай зберегти УГА.
3 переходом УГА до більшовиків в'язали великі надії українські боротьбісти (УКП) і ліві соцреволюціонери та ліві соцдемократи з тим, що їм "вдасться створити в Україні свою українську радянську владу та свою червону армію за згодою Москви. Зав'язком червоної армії України мала бути ЧУГА і частини Армії УНР, які під командою отамана Волоха проголосили в Любарі радянську плятформу, тим більше, що створений так званий Революційний Комітет Правобережжя призначив був Волоха головнономандуючим Червоної Армії України.
Віра українських радянофілів в можливість створення української радянської держави і армії мала своє джерело в ухвалі центрального комітету російської комуністичної партії з 6 грудня 1919 р., в якій міні іншим писалося: "Неухильно переводячи принцип самовизначення націй, Центральний Комітет вважає необхідним ще раз підтвердити, що Російська комуністична партія стоїть на становищі визнання самостійности Української Соціялістичної Совєтської Республіки". Цією ухвалою проголошено теж українізацію влади України, та що "члени Російської комуністичної партії на території України повинні вчитися і спілкуватися у всіх радянських установах рідною мовою".
Всі ті українофільські заяви російських більшовиків, хоч виглядали на поступки українській національній ідеї, мали тільки на цілі приспати увагу свідомих українців. Але нікуди правди діти, вони зродили великі ілюзії серед частини українських діячів, які повірили в щирість більшовиків і пішли з ними на співпрацю. З ними теж зв'язався політичний референт ЧУГА четар Василь Чайківський, який по приході більшовиків став повітовим Комісарем в Брацлаві.
З Немирова до армії Зимового походу
З початком місяця лютого 1920 р. вийшов я зі шпиталю в Турчині і передо мною стануло рубом питання: Де йти і що робити?
Як довго був я в армії, проблема, що робити, для мене не існувала. Я, як старшина, виконував накази, сам їх видавав і часто сам дбав про харчування куреня. Та тоді був я в масі і вона давала мені почуття безпеки. Тепер стояв я сам, безрадний, по виході зі шпиталю. Де були частини моєї бригади? - я не знав, ані не знали цього в команді міста. Признаюся, що ніколи не відчував я такої непевности.
В команді міста порадили мені звернутися до четаря В. Чайківського, який організував в Брацлаві повітову управу і потребував старшин.
Зателефонував я до нього і він сказав мені зараз приїхати до Брацлава, бо він потребує коменданта для містечка Немирова, де є великий шпиталь, в якому є коло 1000 хворих вояків УГА і ними треба заопікуватися.
Я радо погодився на його пропозицію і наступного дня виїхав до Брацлава, а звідти до Немирова. Та в Немирові зустріло мене мале розчарування, бо там вже був комендантом міста більшовицький старшина тов. Орловський, який заявив мені по-російськи, що він є тут комендантом, а "ви, ґаспадін поручнік", будете моїм адьютантом.
Це була моя перша зустріч з більшовицьким старшиною, від якого повіяло холодом. На моє щастя, охорону в команді міста творили кілька галицьких досвідчених жандармів з бувшої сотні сотника Козака, з якими я скоро порозумівся і ми постановили діяти разом, щоб охороняти населення від нічних грабунків та всіх частих ревізій тов. Орловського, які мали на цілі виключно його особистий інтерес.
Про це повідомив я довірочно повітового комісара Чайковского і на його інтервенцію команда кінного полку відкликала тов. Орловського, який передав мені команду міста, заявляючи, що це сталося на його пропозицію. Доброю радою служив мені часто сотник УГА Василь Бачинський, який по виздоровленню обняв команду над нашим військовим шпиталем та разом з ним розв'язували ми тяжку проблему прохарчування хворих. Стосунки з місцевим населенням склалися якнайкраще і всі ми не відчували ніякої зміни в тому, що стали "червоними", бо їх фактично в Немирові ще не було. Наддніпрянські артисти-українці давали в місцевому театрі вистави, а музиканти замість інтернаціоналу, грали далі "Ще не вмерла Україна".
В місцевому ревкомі засідали: один українець, один жид і один вихрещений росіянин-лікар, який у своїй приватній лічниці лікував українських повстанців. Я бував постійно на засіданнях ревкому і, хоч ми ніколи не говорили про наші переконання, то всі ми дивилися на більшовицьку владу, як на переходову конечність, яка зміниться з весною, тим більше, що на тилах більшовиків оперувала Армія УНР.
В районі Немирова діяв повстанський отаман Голуб і місцеві жиди звернулися до мене за порадою, як їм запобігти тому, що в місті ширяться чутки, що Голуб приготовляє "налет" на місто. Я постановив шукати контакту з от. Голубом та переговорити з ним справу безпеки міста і організування повстанських сил, бо ножний з нас розумів, що наш договір з більшовиками ненатуральний і з весною треба буде зібрати всі наші сили до боротьби за Українську Народну Республіку. Один з наших вояків признався мені, що він має контакт з повстанцями і що панна Галя, яка" працювала в нашій телефонічній централі, є нареченою от. Голуба.
Одного вечора я зайшов до телефонічної централі, де застав чоловіка середнього росту, в військовій російсьній шинелі. На моє запитання: "Хто ви і що тут робите?", Галя засміялася і сказала: "Пане поручнику, дозвольте, що я познайомлю вас з моїм нареченим, отаманом Голубом". В розмові з Голубом сказав, що хочу обговорити з ним деякі справи і запропонував йому заночувати у мене. При склянці "водки", чаю і закусці обговорили ми всі пекучі справи і вирішили співпрацювати разом. Він запропонував мені ввійти до повстанського комітету, а на перше засідання запровадить мене Галя.
На засіданнях комітету, які проходили в приємній товарисьній атмосфері, ми обговорювали всі політичні вістки та плян повстання навесні. Мимо моєї обережности, один боротьбіст перестеріг мене, що у вінницькім ревкомі є на мене донесення місцевих комуністів, що я дозволяю уенрівцям провадити антикомуністичну діяльність.
Хоч наш повстанський комітет плянував підняти протибільшовицьке повстання щойно з весною, то нагода до того прийшла скоріше. В половині березня 1920 р. Армія УНР, яка оперувала на тилах більшовиків, опинилася в районі Умань - Гайсин. В Гайсині зробив був протибільшовицьке повстання отаман Волинець, внаслідок чого більшовицькі комісари повтікали до Немирова. З Вінниці вислали більшовики одну, піхотинську сотню з шести скорострілами для скріплення їх залоги в Брацлаві. Сотня та заночувала в Немирові. Провіривши національний склад сотні, наш повстанський комітет вирішив перетягнути цю сотню на наш бік і разом з нею вдарити на більшовиків в Брацлаві. Сотня ця складалася пів-на-пів з галичан і наддніпрянців, а її комендантом був сотник-наддніпрянець. Наставлення її було протибільшовицьке.
Зі старшинами сотні ми договорилися, що вона переходить на наш бік, увечорі ми виарештовуємо більшовицьких комісарів, вночі вирушаємо на Брацлав та ранком займемо місто. Там також чекали на сотню і випитувалися телефонічно, чи прийшла вже для них підмога. "Прийшла, - відповідаю, - але стрільці помучені, відпічнуть і завтра рано будуть у вас".
Та більшовицькі комісари, що втікали до Немирова з Гайсина, зачали хвилюватися тим, що сотня вже другий день відпочиває і не вирушає на Брацлав. Найбільше хвилювалася товаришка Настя, яка того вечора хотіла конче говорити з Брацлавом. Коли я заявив їй, що телефонічне і телеграфічне сполучення з Брацлавом не функціонує, вона відповіла, що мені не вірить і скаже мене заарештувати. По нашій перепалці, я витягнув револьвер і заявив їй, що вона арештована та віддав її під опіку вартового. На жаль, комендант сотні зрадив нас. Забравши одну тачанку і кулемет, втік він разом з Настею в сторону Вінниці. Як пізніше оповідав мені сотник Бачинський, тов. Настя повернулася до Немирова, де захворіла на тиф і померла. Перед смертю висповідалася в православного священика, тестя сот. Бачинського, і призналася, що була дочкою російського генерала.
Зрада сотника заставила нас змінити наш плян. Замість на Брацлав, ми вирушили з Немирова в напрямі Гайсин - Умань, щоб долучитися до Армії УНР. А що армія пішла знову на схід, ми пройшли понад 200 верств маршу розмоклими дорогами і добилися 28 березня 1920 р.. до Київської дивізії, якою командував от. Ю. Тютюник. Він радо привітав нас та порозділював по частинах.
В наказі війська Армії УНР з. 28.ІІІ.1920 відзначено наш прихід словами: "28.3.1920 в розпрядження нашої армії прибув партизанський відділ з району Немирів до 100 багнетів піхоти, 15 кавалерії, 5 кулеметів і значної кількости набоїв".
Отаман Голуб вернувся в Немирівщину з призначенням організування селянського повстання, а мене приділено до так званої Синьої сотні окремого кінного полку, яким командував тоді галичанин, полковник Гнат Стефанів.
Зі старшини-піхотинця став я кіннотником. Наша сотня мала тоді в своєму складі 32 козаків та п'ять старшин, в тому трьох галичан. Сотнею командував сотник Рипій, а моїм найсипатичнішим другом був поручник Терешко Скорський. Всі козаки були веселі і добрі то хоробрі боєвики, які любили ходити зі мною на розвідку, заявляючи, що вони краще. почуваються зі мною на патрулі, ніж з сотником Рипієм "в запіллі". При нашій сотні перебував постійно зі своїм адьютантом і джурою полковник Вишнівсьний, який в справи сотні не вмішувався, але брав з нею участь у всіх боях. А боїв тих було багато, бо командування ХІV-ої совєтської армії постійно намагалося нас оточити та знищити. Тому треба було постійно маневрувати, - наступати і щезати. Всі наші бої з більшовиками кінчилися знищенням їх частин, переважно через атаку нашої кавалерії, через обхід та несподіваний наскок на їх тили. Однак постійно відчували ми брак амуніції. Крісові набої визбирували ми по селах та платили за них цукром, однак тяжче було дістати артилерійські набої. Ми не одержували ніякої платні, а прохарчовували нас селяни, які ставилися до нас прихильно. Для них ми не були тягарем тому, бо звичайно не задержувалися ми в тому самому селі довше, як 24 години. Та найгірше було з біллям.
Найзавзятіші бої розпочалися в саму Великодню суботу, 10 квітня, в районі Бобринця. Більшовики заатакнували нас з боку станції Долинська, стягнувши свої сили, щоб нас оточити. Цей наступ ми відбили, однак другого дня, на перший день Великодня, вони, підтягнувши свіжі сили, знову поновили свій наступ. Бій тривав до вечора, а вночі з 11 на 12 квітня пішли ми "в обхід", щоб вибити більшовиків зі станції Криничівата. Після завзятого бою в районі Ізралевка відступили ми разом з Чорними запоріжцями на Сонцеву. Щоб відірватися від ворога, командування наказало нам пересунутися форсовими маршем в район Вознесенська. В одному дні зробили ми коло 80 верств маршу і заночували в селі, віддаленім яких 16 верств перед Вознесенськом. 15 квітня увечорі зайняли ми вже фронт перед Вознесенським, щоб ранком вдарити несподівано на більшовиків. Здобуття того міста було конечністю, тим більше, що командування мало відомості, що там є великі запаси зброї і амуніції.
Та більшовики видно сподівалися нашого наступу, бо ранком 16 квітня побачили ми перед нами їх розстрільну піхоту, яка почала обстрілювати нашу кінноту, яка подалася дещо з тил, шукаючи кращого прикриття для коней. Той наш маневр заохотив більшовиків підійти ближче до нас.
Я з 15 кіннотниками і двома скорострілами на тачанках охороняв ліве крило нашої кінноти, маючи навпроти себе коло 20 більшовицьких кіннотчиків, які охороняли праве крило своєї піхоти. Огнем наших скорострілів на тачанках, які під'їхали вперед, а відтак нашою козацькою атакою змусив я більшовицьких кіннотчиків до втечі через ріку Бог. Наша поява збоку, майже на тилах більшовицької піхоти, викликала паніку і вона почала втікати на край міста. Цей момент використала наша кіннота і з криком "Слава! Слава!" кинулась на більшовицьку піхоту, рубаючи її шаблями. На нашому фронті більшовики залишили понад 300 вбитих та втікли з міста.
У Вознесенсьну захопила наша армія коло 2 мільйони рушничних набоїв, 32 тисячі гарматніх, 20 нових гармат та багато іншого майна.
З Вознесенська наш полк дістав доручення йти на Ананіїв, де наші повстанці вели завзяті бої з більшовиками. До Ананієва приїхали ми увечорі 19 квітня, а ранком 20 квітня заатакували несподівано більшовиків, які були вже на краю міста. Ми їх розбили, забираючи дві гармати, а з втікаючими більшовиками розправилися самі селяни. 22 і 24 квітня більшовики, діcтавши підкріплення, пробували вибити нас з Ананієва, але їх наступ ми відбили, а їх відділи частково знищили чи примусили до втечі.
Бої за прорив більшовицького фронту
Весна 1920 р. в Україні була чудова.Земля підсохла і зазеленіла, а наші воєнні успіхи, як і те, що наша армія поповнялася повстанцями і вояками та старшинами з галицької армії, підбадьорували настрій козацтва. В той час пристала до нас Галицька кінна бриґада отамана Шепаровича в силі понад 400 шабель та технічна сотня поручника Кізюка в силі коло 170 баґнетів.
В квітні 1920 року дійшло поміж урядами УНР і Польщі до заключення так званого Варшавського договору та до спільного походу проти більшовиків, який розпочався 24 квітня.
На спільному протибільшовицькому фронті в районі Дністра коло Ямполя стояла 3-тя українська дивізія полк. Удовиченка і тому командування нашої армії рішило пробитися крізь більшовицький фронт в районі Вапнярка - Мясківка - Ямпіль та з'єднатися з українськими частинами на польсько-українському фронті.
Нелегке було це завдання, тим більше, що на тому відтинку були сконцентровані сильні частини 14-ої совєтської армії. Почавши від 2 травня, наша армія Зимового походу вела на цілому фронті запеклі бої, здобуваючи Тульчин, Вапнярку і Крижопіль, та зфорсувала залізничий шлях на відтинку Вапнярка - Крижопіль. Тяжкою була наша ситуація 3 і 4 травня, бо більшовики кинули на наші тили свої резерви, які наступали з боку Вапнярки, а спереду тиснули на нас відступаючі з фронту частини 14-ої совєтської армії так, що фактично ми були в більшовицьких кліщах. Цілих ті два дні вели ми запеклі бої. Зв'язок поміж нашими групами був перерваний, а всі дороги були заповнені нашими і більшовицькими обозами так, що годі було розібратися в тій суматосі, хто свій, а хто чужий. Вкінці під вечір 4 травня наше командування виманеврувало нас з більшовицьких кліщів і наші частини зосередилися в районі М'ясківка - Вільшанка.
Наш 3-й окремий кінний полк мав ночувати в Вільшанці, й один хорунжий з кількома козаками поїхав приготовити квартири. Коли патруля відпочивала в Вільшанці, заскочила її більшовицька розвідка, вислана начальником штабу 3-ої бриґади 43-ої дивізії. Від нашої патрулі більшовики довідалися, що в Вільшанці буде ночувати наш полк. Більшовицькі комісари хотіли розстріляти нашого хорунжого, однак цьому спротивився начальник штабу бриґади, кол. капітан російської армії. В розмові з хорунжим, він сказав що ситуація непевна і завтра він може бути нашим полоненим. Оба подали собі руки. Більшовики чекали в лісі за селом. Коли всі лягли спати, вони обсадили горби над селом, а що Вільшанка лежала в довгому ярі і з села вела крута дорога вгору, більшовики могли легко забрати в полон всіх, які ночували в тому селі. Як я пізніше довідався, в Вільшанці ночували тої ночі ще командувач армії зі своїм штабом, Волинська та Київська дивізії, кінна бриґада от. Шепаровича. Запорізька дивізія примістилася у сусідньому селі Вербці. Наш кінний полк розташувався був на самому краю села, якщо не помиляюсь, на лівому крилі вздовж дороги, яка вела з села, а наша Синя сотня майже перед самим крутим виїздом з села. Тому, що ми прийшли коло год. 11 вночі і були дуже помучені, то полягали, де кому попало, не скидаючи з себе зброї.
Коло год. 2 вночі збудив мене нагло господар хати, який, потермосивши мене, сказав: "Пане старшино, вставайте, бо більшовики стріляють за нашими городами". Городи ті йшли від будинків під гору над селом. Я скомандував козакам: "Хлопці по коням!" і сам, підтягнувши своєму коневі ремені, виїхав на дорогу. На дорозі зібралося нас коло 25 людей та полковник Вишнівський. Більшовики стріляли, але їх кулі перелітали понад наші голови. Маю враження, що вони хотіли радше виполошити нас з села і зробити собі дорогу до відступу, ніж атакувати нас, бо ніхто з них не сходив з горбка вдолину. Ніхто з нас не визнавався в ситуації і ми не знали, де наш полк, чи він відступив зі села, чи може пішов атакою на більшовиків. Полковник Вишнівський теж нічого не знав, але перебрав командування над нами, тим більше, що майже всі ми були зі Синьої сотні (кол. синьожупанники). На його команду ми, виїхавши з яру нагору, розвинулися в лаву. Я був на самому лівому крилі лави. Мій кінь застряг в трясовиння. Я мусів з нього злізти зі страхом, що прийдеться залишити коня і втікати до села. Та якось мій кінь видряпався з трясовиння. В тому моменті я почув оклики наших козаків "Слава! Слава!" Я вискочив на коня і поїхав за ними на більшовицький обоз на краю ліска, який був коло 500 метрів позаду більшовицької піхоти. Був це великий обоз, коло 300 підвод і багато в ньому людей, але з причини паніки, дуже мало більшовиків стріляло до нас. До мене націлився був якийсь більшовик, з револьвера, але я вдарив його крісом по руці і забрав револьвер. В обозі зголосився захоплений попереднього дня в полон наш старшина з козаками, а полковник Вишнівський наказав йому і совєтському начальникові штабу спровадити обоз до села.. Коли піхота побачила, що ми забрали вже обоз, перестала стріляти і склала зброю. Було там коло 300 людей, які також дістали наказ маршувати до села. Чи з ними хтось перед тим переговорював і закликав до кладення зброї, не знаю, бо я пильнував обозу, щоб більшовики, побачивши, що нас так мало, не розбігалися. Все-таки, багато "грубших риб" втікло.
Що ми вдарили скоріше на обоз, ніж на піхоту, яка залягла була на горбі перед селом, треба завдячувати це частково помилці совєтського командування, а частково доброму орієнтаційному змислові полк. Вишнівського та нашим козакам. Дорога, яка вела з села, була обсаджена нашою заставою з кулеметом і більшовицька розстрільна не доходила аж до місця. Це був досвідок, а козацький змисл орієнтації і досвід з дуже часто практикованих ранніх наскоків на ворога з-заду промовляли за тим, щоб вдарити на обоз, а це спричинилося до капітуляції ворожої піхоти. Інші частини при першій стрілянині більшовицької піхоти опустили село, чуючи наші оклики "Слава!", завернули і помогли нам упорядкувати нашу здобич. В наш полон попав був також начальник штабу 3-ої бриґади 41-ої совєтської дивізії. За добре трактування наших полонених наше командування подарувало йому і його дружині волю та повозку з їх майном.
На регулярному фронті
Боєм під Вільшанкою 5 травня 1920 р. закінчився наш 1-ий Зимовий похід. Того дня наше командування нав'язало контакт з 4-ою дивізією полковника Удовиченка, а 6 травня наш полк був вже на відпочинку в місті Ямполі.
Велика була наша радість з приводу злуки з регулярними частинами нашої армії на протибільшовицькому фронті. Ми мріяли, що рік 1920 і спільна українсько-польська війна проти більшовиків принесе визволення України, тим більше, що генерал М. Омелянович-Павленко повідомив нас на нараді старшин в Ямполі, що Українська Галицька Армія виступила проти більшовиків і ввійде до складу об'єднаної Армії УНР.
В рядах Армії УНР я залишився як фронтовий старшина, а в час відступу, як комендант тилу окремої кінної дивізії аж до другої половини вересня, коли всі галичани були звільнені з Армії УНР на вимогу польської влади. Коли я сьогодні призадумуюся над причинами нашої програної, приходять мені на думку слова В'ячеслава Липинського: "Ідеї, віри, легенди про одну єдину всіх українців об'єднану, вільну і незалежну України провідники нації не сотворили, за таку ідею не боролися і тому розуміється така Україна здійснитися, прибрати реальні, живі форми не змогла". Тепер на еміґрації маємо час подумати над тим: що ж далі? Маємо час обдумати і накреслити дальші наші ідейні шляхи, дальшу нашу національно-політичну лінію. Чи в стані ми принаймні зробити це одне? Зробити чесно, розумно, розважно? А Симон Петлюра писав:
"Справа здобуття Української Держави - це справа цілої української нації, а не якоїсь кляси чи партії, через що порозуміння, согласованість усіх чинників громадських і їх співпраця є умовою, без додержання якої ми ніколи своєї мети державної не досягнемо".
Публікації
